Моєму молодшому сину вже 6 тижнів, і він дуже полюбляє слухати ритмічні віршовані казки.                        
Згадала одну зі свого дитинства.

Ріпка

Був собі дід Андрушка, 

а в нього баба Марушка, 

а в баби дочечка Мінка, 

а в дочки собачка Хвінка, 

а в собачки товаришка — киця Варварка, 

а в киці вихованка — мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід мотику, 

скопав у городі грядку велику, 

гною трохи наносив, 

грабельками підпушив, 

зробив пальцем дірку 

та й посадив ріпку.

Працював дід не марно: 

зійшла ріпка гарно. 

Щодень ішов дід у город, 

набравши води повен рот, 

свою ріпку поливав, 

їй до життя охоти додавав.

Росла дідова ріпка, росла! 

Зразу така, як мишка, була, 

потім як кулак, потім як буряк, 

потім як два, 

а нарешті стала така, як дідова голова. 

Тішиться дід, аж не знає, де стати. 

«Час,— каже,— нашу ріпку рвати».

Пішов він на город — гуп, гуп! 

Узяв ріпку за зелений чуб;

тягне руками, впирається ногами, 

мучився, потів увесь день, 

а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе він бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи,

мені ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп, гуп! 

Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, 

працюють руками, упираються ногами — 

промучились увесь день, 

а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, 

нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп, гуп! 

Узяв дід ріпку за чуб, 

баба діда за сорочку, 

дочка бабу за торочку — 

тягнуть руками, упираються ногами, 

промучились увесь день, 

а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дочка собачку Хвінку: 

«Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп, гуп! 

Узяв дід ріпку за чуб, 

баба діда за сорочку, 

дочка бабу за торочку, 

собачка дочку за спідничку — 

тягнуть руками, упираються ногами, 

промучились увесь день, 

а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе собачка кицю Варварку: 

«Ходи, Варварко, не лежи, 

нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп, гуп! 

Узяв дід ріпку за чуб, 

баба діда за сорочку, 

дочка бабу за то-рочку, 

собачка дочку за спідничку, 

киця собачку за хвостик. 

Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами; 

промучились увесь день, 

а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе киця мишку Сіроманку: 

«Ходи, Сірочко, не біжи, 

нам ріпку вирвати поможи!»

Пішли вони на город — гуп, гуп! 

Узяв дід ріпку за чуб, 

баба діда за сорочку, 

дочка бабу за торочку, 

собачка дочку за спідничку, 

киця собачку за хвостик, 

мишка кицю за лапку — 

як потягли, як потягли, так і покотилися.

Упала ріпка на діда Андрушку, 

дід на бабу Марушку, 

баба на дочку Мінку, 

дочка на собачку Хвінку, 

собачка на кицю Варварку, 

а мишка — шусть у шпарку.